Читати книгу - "Ходіння Туди і Назад"

Та Денис і сам непростий. У цьому я переконалася, побачивши, як швидко він прийшов до тями після такого емоційного сплеску. Це ж яким сильним треба бути, щоб ще хвилину тому мало не ридати з розпачу, а потім спокійно почати обговорювати свої малюнки, які він підготував для нової книжки?

Я підіграла йому, жваво включившись у розмову. Навіть дала деякі поради. Одна з них так сподобалася Лісовому, що він негайно почав її втілювати, витягши з кишені гелеву ручку.

Але моє хвилювання не минулося. Як добре, що мій донор не такий! І тут же відчула непереборне бажання якнайшвидше опинися за своїм комп’ютером і зі своїм Іоаном наодинці. До мене під’єднувався Метр. А залишалося мені написати зовсім небагато сторінок. Невже я врешті закінчу цей роман?

Як таке сталося? Ніхто не міг просто взяти й зникнути безвісти з Країни. Але хлопця справді ніде не було. Його присутності не відчувалося ні вдома, у Червоній Вежі, де творили всі Музиканти, ні в інших місцях, куди митці час від часу могли навідуватися, якщо мали бажання, ні тепер і тут, у Нічгороді, куди Метр зібрав усіх на нараду.

Такий прецедент не на жарт усіх наполохав. Присутні в Широкій Залі Для Вузьких Засідань напружено гомоніли про щось, не наважуючись звести поглядів на Метра.

Чоловік і сам не знав, що відповісти. І він, і Каміла, і Оксентій щойно намагалися вийти на зв’язок із юнаком, та їм не вдавалося. Ігор, головний координатор Червоної Вежі, сидів сполотнілий біля центрального дзеркала.

− Немає його в Країні, − приречено констатував він.

− Але ж хіба таке можливо? − мовив Симон, який першим виявив зникнення друга, і запитливо подивився на Метра.

Що той мав йому відповісти? Раніше таке справді було неможливим. Але ж факт залишався фактом − Мирон наче в повітрі розчинився.

− А що, як пошукати його в Реальності? − знову мовив Ігор, глянувши на дзеркало в себе за спиною.

Що почалося! Зал ніби вибухнув міріадами голосів, які щось вигукували, сперечалися між собою… І їх можна зрозуміти. Ніхто не міг сам покинути Країну. Ніхто! Досі…

− Заспокойтеся! − не прокричав, а радше прохрипів Метр. − Нам треба порадитися.

«Нам» − це означало, власне, Метрові, Камілі, Оксентію та Ігореві як безпосередньому керівникові зниклого хлопця.

Тієї ж миті вони покинули залу й попрямували до кабінету.

Ігор не міг второпати, що відбувається. Він не знав про останні дивні події в Країні. Не знав про інцидент, який стався з Мироном і його реципієнтом Світозаром, що почав творити самостійно. Та все це знали решта присутніх, тому в їхніх головах почали визрівати жахливі здогади.

Першим озвучити їх зголосився Метр:

− Друзі мої, пам’ятаєте, коли Мирон розповів нам, що його реципієнт Світозар творить самостійно, ми не повірили хлопцеві?

− Таке й справді було? − Ігоровому здивуванню не було меж.

− Так. Тоді ми одразу попрямували в Реальність спершу з Камілою, а потім і з Оксентієм, аби з’ясувати, у чому річ. Першого разу це нам не вдалося, та вдруге ми дещо помітили. Ми побачили, що Світозар напрочуд спокійно втручається в процес роботи над своїми мелодіями, і це, до речі, йому непогано вдається. Та, на жаль, тоді ми не надали цьому великого значення, не оцінили об’єктивно тих наслідків, які можуть виникнути. А дарма! Тепер я бачу, що наслідки є. Сьогодні всі це зрозуміли.

− Що ти маєш на думці? − на смерть переляканий Ігор аж тремтів.

− Ще тоді ми висунули гіпотезу, що наші реципієнти внаслідок якоїсь плутанини в Реальності, про причини виникнення якої можна лише здогадуватися, починають самостійно творити, не потребуючи допомоги своїх донорів, тобто нас, мешканців Країни…

Усі замовкли. Миронів керівник перший озвучив жорстоке запитання:

− Коли так, то для чого тоді ми?

Здається, відповідь і так зрозуміла. Але ж яка вона страшна!

− Якщо вони Там зможуть обходитися без нас, − вів далі чоловік, − потреба в нас відпаде? Ми просто зникнемо?

− Це тільки припущення, − мовив Метр. − Я маю все перевірити, тому негайно вирушаю в Реальність.

− Я з тобою, − рішуче мовила Каміла.

− Ні, − зупинив її чоловік. − Цього разу я піду сам. Я не можу ніким ризикувати. Це лише моя справа. Я винен, що допустив подібне. Я надто довго зволікав, не звертав уваги на дивні речі, що почалися вже досить давно. Відганяв від себе передчуття, здогади, хоч у глибині душі знав, що відбуваються якісь незворотні процеси. Я маю знайти Мирона. І якщо його немає Тут, то він точно Там.

− А якщо його немає й Там? Що тоді?

Оксентієве запитання, як завжди, било нижче пояса.

Справді − що тоді? Та Метр сподівався, що таки знайде юнака. Інша річ − у якому стані. Чи буде він живий або мертвий, чи перебуватиме в комі?

− Я нічого зараз не казатиму, − врешті відповів чоловік. − Я просто йду Туди й без відповіді не повернуся.

Це вразило всіх присутніх. Вони знали − Метр слів на вітер не кидає.

Крапка…

Я поставила остаточну крапку, натисла на маленьку дискету в лівому верхньому кутку монітора, щоб зберегти текст, і заплющила очі.

От і все! Мій роман готовий…

Я сказала все, що хотіла. Що могла. Більше додати нічого.

Тобто сказав він, Метр. І я рада, що це йому вдалося. Що він виговорився, вилив свою душу.

Перечитавши останні написані сьогодні чотири сторінки, які стали завершальними в Іоановій історії, я заправила в принтер півпачки паперу й увімкнула друк. Прилад гучно запрацював, і з його черева почали повільно вилазити всі двісті двадцять дві сторінки тексту, набраного чотирнадцятим кеглем шрифтом Times з інтервалом у півтора рядка.

Я вичитувала свій текст потроху щодня, та ще жодного разу не читала цілком. Зробити це збиралася вже не з комп’ютера, а з роздруківок. Я завжди так робила. Не любила читати з монітора. Мало того, що в мене боліли очі, це ще й не дуже зручно. Значно приємніше впасти на ліжко, приготувати собі чашку кави, озброїтися добре нагостреним олівцем і поринути в невідомий і таємничий світ.

Узагалі я більше полюбляла читати книжки. Їм притаманна